Деколи можна просто сидіти і слухати музику, вона більша за все що навколо, вона виростає разом з тобою і разом з тобою лунає десь далеко. Там за горизонтом твої спогади, там десь тебе чекають, вже дуже давно. Так давно на тебе ще ніхто не чекав. Мій сон загубився на шляху, я став таким яким був, не змінив ні шлях ні думки, не змінив собі не змінив себе. Може трошки більше зусиль, а може трошки більше себе. Я дивлюсь в перед і чекаю, що ось станеться щось дуже важливе і я зможу дійти обрію, заглянути комусь тому хто чекає, у вічі і сказати: Нарешті я тут. А він мені у відповідь: я так давно тебе чекав. Потім він загляне у мої очі і я все зрозумію, так як не розумів ніколи до того. І відчую як самотність повільно розтане, ніби заходиш в теплу оселю після довгої мандрівки снігами. Втомлені ноги, втомлені думки. І ти дома. Так хочеться відчути те що ти прийшов, просто сісти собі спокійно і подивитись на дно горнятка. Пар обліплюватиме очі, а напроти тебе буде сидіти той хто чекав тебе дуже давно. Я забув ці сентиментально-сакральні речі давно в дитинстві, але так і не зрозумів що ще раз повернусь. Мов син, що йде з дому на зустріч світу і вертається. Вже значно змученіший і трерплячіший. Так ніби те що він побачив було сном, а дім був завжди там куди він вернувся. Я будую в собі надію кожен день, вірю що ще раз повернусь туди, уявляю цю мить і мені стає тепло. Лише мить і уяву звіває якась буденна річ і мене штовхає в сторону. Все зникає.