Так дивно, коли ти про щось думаєш, ти не чуєш нічого, а потім концентруєш увагу на одному звуці і весь світ вибухає барвами і тягнеться в твоє вухо тонкими пальцями, витягає з тебе тяжкі думки. І ти знову мовчиш. Думаєш, що і справді все, що сказано, вигадано, створено, давно можна знайти в книжках. В розмові було б достатньо сказати назву книжки і номер сторінки, ще б казати музику, яка навіює почуття і насолоджуватись уявою. Якось так повелось у людей, що вони пірнають у бурхливий вир проблем і попадають в пекло своїх зациклень і обмеженості, обгороджуються стінами паперових клопотів і сірих коробок з етикетками. Коли питаєшся: навіщо це?! Вони дивляться на тебе як на дитину і кажуть: це доросле життя. Їбав я таке життя. Чому не можна просто забути про світ, і опинитись там, де тобі подобається, стати шизофреніком уявляючи те, чого нема, а те що подобається. Мовчанка, просто обрамлена помаранчевими хмарами. Куди вони пливуть?! Грецьким філософам треба було задумуватись над життям хмар, вони як люди, постійно кудись пливуть, гнані вітром, стараючись не розповзтись по всьому небу, а донести важкий тягар по призначенню. Я такий яким є. Я б не проти змінитись, та хто мені дасть\дозволить? Людина обмежена навколишнім середовищем. Спочатку ти працюєш на імідж і воно адаптується під тебе, а потім імідж працює на тебе і замість тебе, ти стаєш непотрібним елементом у спілкуванні. Чому спілкуючись із нею, я відчував себе маленьким і тупим, адже я знаю більше ніж вона. Примітивна логіка заганяє мене в тупик, я пробую найти логіку в своїх почуттях, а мозок каже, що питання не можливо вирішити. Не слід харитись на людей котрі тобі нічим не зобов'язані. Черговий вибух потоку свідомості.